Піфагор, мабуть, найзнаменитіший серед філософів-досократиків, постає в античній традиції як мудрий учитель, видатний математик, впливовий політик, чудотворець та етичний реформатор. Піфагор, який претендував на володіння надприродними якостями, був тим типом особистості, яка притягує до себе численні легенди. На відміну від нього, ранні піфагорійці, такі як лікарі Демокед і Алкмеон, олім-піоніки Мілон та Іккос, ботанік Менестор, натурфілософ Гіппон, математики Гіппас і Феодор, виглядають цілком раціональними фігурами. Саме їхня «нормальність» забезпечила існування піфагорійської філософської та наукової школи від кінця VI до середини IV ст. до н. Ця книга малює індивідуальний портрет Піфагора на тлі колективного портрета піфагорійців, щоб вони доповнювали і коригували один одного. Спираючись насамперед на джерела VНV ст. до зв. е., автор пропонує більш історичний образ Піфагора, піфагорійської спільноти та релігії піфагорійців, ніж той, який відомий з пізньоантичних текстів. Детально розглядаються заняття піфагорійців математикою, природознавством та медициною. В аналізі філософських поглядів принципова відмінність проводиться між теоріями конкретних мислителів та «загальнопіфагорійською» числовою доктриною, яку передає Аристотель.